28 червня – День Конституції України

Деталі

Опубліковано: Середа, 28 червня 2017, 00:00

Перегляди: 5881

28 червня – День Конституції України (з історії української конституційної традиції)

Конституція України – це не лише Основний Закон, акт найвищої юридичної сили, а й втілення досягнень наукової думки держави, відображення ментальності народу, його прагнень і сподівань, встановлення та гарантування функціонування політичної, економічної, соціальної систем суспільства. Розуміння Конституції ґрунтується на тому, що, увібравши в себе зарубіжний конституційний досвід, вона набула якості як внутрішньодержавного, так і міжнародно-правового документа. А з урахуванням наявного вітчизняного досвіду Конституція – документ з найбільшою легітимністю.

Наукова дискусія довкола Конституції України, що не вщухає і сьогодні, порушила питання вибору сучасної оптимальної стратегії розвитку країни. Ще й досі, опісля більш як двох десятиліть незалежності України, проблеми та формулювання самих варіантів стратегії її розвитку й донині є найбільш дискутованими і водночас невизначеними. Ще й досі відсутні загальнометодичні та понятійні принципи у вирішенні цього питання.

Сентенції «Хто ми?», «Куди йдемо?» були незмінними супутниками всієї нашої багатовікової історії та відповідних наукових дискусій. Ці здебільшого риторичні запитання особливо характерні для суспільно-політичних дискусій часів Хмельниччини, української революції 1917–1918 рр. і періоду сучасної пострадянської трансформації. Природно, що однією з перших робіт напередодні українського національного ренесансу початку ХХ ст. була стаття М. Грушевського «Хто такі українці і чого вони хочуть».

Незважаючи на значення Київської Русі та її величезний вплив на тогочасні міждержавні відносини, звичаєве право було єдиним джерелом правових норм того періоду. Актами державно-конституційного характеру в сучасному розумінні можна вважати договори доби становлення Гетьманської держави.

Богдан Хмельницький з перших років гетьманування порушує проблеми врегулювання відносин із сусідніми державами, а також контролю на Чорному морі. За Зборівською угодою 1649 р. козаки здійснювали управління на території трьох воєводств: Київського, Брацлавського, Чернігівського. Королівські польські війська не мали права вільного проходу на цю територію. Реєстр Війська Запорозького було визначено в 40 тис. козаків.

Після смерті Богдана Хмельницького його наступники продовжили державницьку політику щодо відновлення Великого князівства Руського. Початок такої діяльності покладено Корсунським трактатом зі Швецією, а згодом закріплено в Гадяцькому трактаті. Прагнення конституювати самостійницьку ідею не полишало українських діячів. Особливо це стосується періоду діяльності Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика.

«Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його сподвижниками Г. Герциком, А. Войнаровським, прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, без сумніву, є першою українською Конституцією в сучасному її розумінні. Вони були складені як угода між гетьманом та Військом Запорозьким (народом України), що було характерним для західноєвропейської традиції і відрізнялося від ідей східного патримоніалізму.

Конституція Пилипа Орлика складалася з преамбули та 16 параграфів, у яких сформульовано головні принципи побудови держави. У преамбулі схематично викладено історію Війська Запорозького – усього малоросійського народу. Тут Пилип Орлик витворив історико-політичний міф про те, що першим християнство прийняв каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Святославович. У такий спосіб документ закладав, так би мовити, історичний пріоритет Української держави та козаків, які, на думку Пилипа Орлика, були попередниками Володимира Великого в процесі прилучення українських земель до європейської цивілізації. Зазначена схема (хозари-козаки – оборонці народу на території України) стала підґрунтям ідеї окремішності русько-малоросійського українського народу та його природного права на власну державу. Ця ідея в більш розширеному, але завуальованому вигляді пізніше була подана в «Історії Русів» (1818–1822).

У першому параграфі «Пактів й Конституцій» розглянуто питання віри, заявлено проправослав’я як панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії. Другий параграф важливий тим, що чітко означив кордони держави, визначені Зборівським договором 1649 р. На гетьмана покладався обов’язок оберігати територіальну цілісність країни.

Принциповий характер має шостий параграф, у якому закладено основи управління та діяльності органів державної влади. Конституція Пилипа Орлика певною мірою ґрунтувалася на ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада належала Раді, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь». Рада мала збиратися тричі на рік – на Різдво Христове, Свято Великодня та Покрови, а також за рішенням гетьмана. Усі важливі державні справи гетьман повинен був попередньо узгоджувати, «на власний розсуд ніщо не має ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися». Суд також мав діяти незалежно, оскільки гетьман не повинен карати сам «із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення – і умисне, й випадкове – має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який і повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритися, як переможений законом».

Документ містить низку привілеїв, що надавалися як певним соціальним групам, так і окремим містам. Така значима соціальна складова Конституції розцінюється як необхідність привернути на свою сторону впливові міста та соціальні верстви, які не підтримали свого часу Івана Мазепу та генеральну старшину в боротьбі за власну державу в ході Полтавської битви. Так, розділ ХІ «Пактів й Конституцій» встановлював: «Вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов’язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені сплатою податків». Розділом ХІІІ ухвалювалося, «що столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали недоторканними й непорушними всі свої справедливо отримані закони та привілеї».

Загалом документ пронизаний ідеологією обмеження повноважень гетьмана та його найближчого оточення, кажучи сучасною політико-правовою мовою, необхідності боротьби з корупцією. Так, у розділі Х йдеться про те, що гетьман повинен «заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і викорінюючи. Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір’ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність Гетьмана підступними подарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів,всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей». Очевидно, така редакція документа стала можливою завдяки винесенню ще одного уроку Пилипом Орликом та співавторами Конституції з соціального конфлікту, який мав місце в тогочасній Україні та був причиною слабкої підтримки дій Івана Мазепи та його найближчого оточення у справі спільної боротьби з Карлом ХІІ проти Петра І.

Конституція Пилипа Орлика діяла частково на Правобережній Україні як мінімум упродовж 1710–1711 рр. Як відомо, за підтримки Карла ХІІ Пилип Орлик у союзі з кримськими татарами виступив проти Російської імперії, маючи на меті звільнити щонайменше Правобережну Україну. Перед спільним військовим походом 1711 р. гетьман здійснив підготовчі заходи – розіслав листи-універсали, в яких закликав до повстання проти влади російського імператора.

«Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» були написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і закладали головні принципи республіканської форми правління.

Суттєве значення для традиції українського конституціоналізму має, безперечно, досвід діяльності Центральної Ради часів Української Народної Республіки. Незважаючи на те, що Конституцію УНР, прийняту на останньому засіданні ЦР 29 квітня 1918 р., так і не було проголошено, вона залишається важливим історико-правовим документом доби Української держави 1917–1918 рр., виразником тогочасної конституційної думки, прагнень і сподівань українців початку ХХ ст.

Повертаючись до наших днів та аналізуючи перебіг подій конституційного процесу 1996 р., можу впевнено стверджувати, що при ухваленні Конституції України було досягнуто високого ступеня політичної легітимності, певного ступеня суспільної легітимності, але достатньо низької правової легітимності (у сутнісному, а не у формальному вимірі). Прикро, що недавня «війна законів» між гілками влади сьогодні переросла в «конституційну війну», зміст якої залишився незмінним: боротьба за повноваження при ігноруванні норм Конституції. На жаль, пріоритет політики позначився й на рішенні Конституційного Суду стосовно повернення до норм Конституції 1996 р. Хоча, зрозуміло, що Конституційний Суд покликаний захищати закон, а не вишукувати політичний компроміс.

Кожна нова політична сила в Україні, яка приходить до влади, одним з перших пріоритетів для себе визначає необхідність внесення змін до Конституції, її вдосконалення. Проте сьогодні не лише для політиків, а й для експертів і суспільства очевидно: найкраща Конституція та, яка виконується. Саме тому головним завданням і уроком для українського політикуму повинно стати неухильне виконання норм Конституції без намагання переписати її на догоду тимчасової влади. Тільки за таких умов сучасна українська Конституція стане Основним Законом як для громадян, так і для влади.

М. Томенко, доктор політичних наук

• < Попередня
• Наступна >