Культурне та релігійне життя в незалежній Україні

Деталі

Опубліковано: Четвер, 30 квітня 2020, 20:45

Перегляди: 154

Дистанційне навчання. Історія України. 11-А клас

Учитель: Гаврилюк Ю.П.

Культурне та релігійне життя в незалежній Україні

• 4 червня 1991 р. – прийняття основного нормативно-правового акта в галузі освіти – Закону України «Про освіту»; визначення законом основних принципів освіти в Україні.

• 1992 р. – затвердження на Першому з’їзді педагогічних працівників України Державної національної програми «Освіта України ( XXI століття)»; визначення програмою пріоритетних завдань системи освіти в Україні.

• 19 вересня 1991 р. – створення згідно з розпорядженням Голови Верховної Ради України «Про відродження Києво-Могилянської академії» університету «Києво-Могилянська академія».

• Основні шляхи реформування загальної середньої освіти: визначення державних стандартів усіх рівнів загальної середньої освіти; визначення змісту загальноосвітньої підготовки і відповідних базових дисциплін, наукове та методичне забезпечення загальної середньої освіти, підготовка і впровадження нових навчальних планів і програм, підручників, посібників тощо.

• Зникнення одноманітності в системі середньої освіти; поява авторських шкіл; розвиток нових видів середніх навчальних закладів із ранньою профілізацією – гімназій, ліцеїв.

• Дія програми державної підтримки обдарованих дітей тощо.

• 2005 р. – запровадження зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) для вступу до ВНЗ.

• Реформування системи вищої освіти.

• 2005 р. – початок процесу інтеграції вітчизняних вузів у європейський і світовий простір після підписання Україною Болонської декларації

Основні тенденції розвитку науки

• Провідна наукова установа – Академія наук України, яка в 1994 р. отримала статус національної.

•  Створення Вищої атестаційної комісії України (ВАК), Української наукової асоціації, низки галузевих академій.

• Тісні зв’язки з науковими центрами української діаспори.

• Участь українських науковців у спільних міжнародних проектах, наукових конференціях тощо.

• Помітні зрушення в галузі гуманітарних наук (відкриття інститутів української мови, народознавства, сходознавства, археографії).

• Поява нових наукових напрямків (ендокринологія, молекулярна біологія, нейрофізіологія тощо).

• Негативний вплив соціально-економічних проблем перехідного періоду на стабільність роботи більшості наукових установ; виїзд на роботу за кордон за перші сім років незалежності України 6 тис. учених; особливо відчутні втрати науковців серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків (так званий «відплив умів»).

• Участь України в найбільших міжнародних програмах століття (космічні програми «Морський старт», «Глобалстар», «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан» тощо).

• Комерціалізація наукової сфери.

• Криза природничих наук (особливо в ракетній та ядерній галузях) через критично мале фінансування та нестачу фахівців.

• Розширення можливостей публікувати і впроваджувати результати наукових розробок

Досягнення і проблеми української культури на початку ХХІ ст.

• Комерціалізація мистецтва.

• Українізація телебачення та радіомовлення.

• Повернення із забуття творів М. Куліша, М. Хвильового, Є. Маланюка, В. Стуса та ін.

• Публікація творів представників української діаспори (У. Самчука, І. Багряного, Ю. Липи та інших).

• Розвиток літератури постмодернізму (твори Ю. Андруховича, О. Забужко, С. Жадана, О. Ульяненка та інших).

• Помітні зрушення в театральному мистецтві (творчість режисерів-новаторів Р. Віктюка, Б. Шарварка, С. Донченка та інших; поява недержавних театрів).

• Зрушення в кінематографі (поява стрічок на українську тематику «Роксолана», «Пастка» тощо).

• Збагачення українського образотворчого мистецтва картинами А. Антонюка («На Голгофу», «Прийдіть і поклоніться»), В. Зарецького («Чорний струмок»), І. Марчука (цикл картин «Шевченкіана») та інших.

• Зростання популярності українських виконавців та гуртів (гурти «Океан Ельзи», «ВВ», «Скрябін», виконавці Руслана, О. Пономарьов, П. Зібров та інші).

• Проведення музичних фестивалів («Таврійські ігри», «Червона рута», «Берегиня»).

• Пропагування творчими колективами українського мистецтва за кордоном, участь у міжнародних конкурсах, фестивалях тощо.

Релігійне й церковне життя

     Релігійне життя на початку 90-х рр.

Відродження духовності пов'язане з відродженням релігії та церкви.

На сучасному етапі є характерними такі особливості розвитку релігії.

1. Релігія поширюється серед різних верств населення, в тому числі в армії, серед державних діячів тощо.

    2. Посилилася релігійність усього населення.

3. Швидко зростає кількість релігійних громад.

4. Виникають різні конфесії, напрямки, тлумачення Значною мірою цьому цьому сприяли:

• Стаття 4 Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), в якій усім громадянам України було гарантовано право сповідувати свою релігію.

• Закон України "Про свободу совісті й релігійні орга­нізації".

• Конституція України (стаття 35).

Церкву й релігійні організації в Україні відокремлено від держави, а школу від церкви.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обо­в'язкова.

Державну політику щодо релігії проводить Державний комітет України у справах релігії.

Причини відродження релігії:

    1. Зняття заборони на релігійне життя.

2. Різке загострення суспільних проблем.

3. Значне погіршення матеріального становища значної частини громадян України.

     4. Часткова втрата старих ідеологічних догм і орієнтирів.

     5. Пошук багатьма людьми духовної опори в житті.

     6. Повернення до традиційних цінностей.

Жовтень 1990 р.Митрополит київський Філарет домігся від Московського   патріархату   автономії  для   Української церкви.

Березень 1992 р. Московський патріарх відхилив вимогу со­бору УПЦ надати їй канонічну автокефалію (самостій­ність).

Квітень 1992 р.Нарада єпископів у Житомирі, на якій про­звучали вимоги усунення Філарета від предстоятсльства.

Травень 1992 р.Після рішення священного синоду УПЦ у Харкові,   на соборі УПЦ предстоятелем було  обрано митрополита ростовського і новочеркаського Володими­ра (Сабодана). Цю акцію ініційовано і проведено Мос­ковським патріархатом.

Володимира (Сабодана) підтримали майже 12 млн. віру­ючих, 21 єпископ і 3 тис. священиків. За ним залишилося 5 тис. храмів, у тому числі Києво-Печерська лавра.

Стався розкол українського православ'я на три конфесії.

1. Українську православну церкву, підпорядковану Мос­ковському патріархатові (УПЦ–МП), – понад 6 тис. громад, 31 єпархія, 64 монастирі, 10 духовних навчаль­них закладів, 18 періодичних видань, 1225 недільних шкіл та 13 братств.

2. Українську православну церкву, підпорядковану Київ­ському патріархатові(УПЦ–КП) – близько 2 тис. громад, 15 монастирів, 1300 священиків, 11 духовних на­вчальних закладів, 617 недільних шкіл.

3. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) – близько 600 парафій.

Особливості релігійного життя на сучасному етапі

В Україні діють 67 конфесій та 18,5 тис. громад різних напрямків. Серед них:

1. Українська греко-католицька церква.

2. Римо-католицька церква (існує понад 600 громад, 22 мо­настирі, 300 священиків).

    3. Церкви протестантського напрямку:

• Всеукраїнський союз об'єднання євангельських християн-баптистів (1385 громад).

• Союз християн віри євангельської (п'ятидесятники) – понад 800 громад.

• Центр адвентистів – 242 громади.

• Свідків Єгови – 506 громад.

• Німецька євангелічно-лютеранська церква – 9 громад.

• Вірменська апостольська церква – 6 громад.

• Об'єднання громад іудейського віросповідування – 70 громад.

Пожвавилася діяльність інших конфесій:

• буддистів;

• армії спасіння;

• мормонів;

• кришнаїтів;

• мусульман – 117 громад та ін.

Поряд із такими, що зареєстровані та діють легально, є й такі, які діють нелегально.

Держава передає віруючим відібрані раніше храми, культові цінності, виділяє земельні ділянки, надає податкові пільги. Споруджується багато нових храмів.

Релігійна ситуація на сучасному етапі залишається складною. А тому релігійна толерантність є основою ду­ховного відродження України, де всі релігії мають право на існування.

Створення Православної церкви України

Протягом 2018 та на початку 2019 років завдяки спільним зусиллям української влади, Президента України Петра Порошенка передусім, державних і громадських діячів, а також ієрархів українських церков було остаточно вирішено питання надання помісній, тобто місцевій Православній Українській Церкві статусу автокефальної – повністю незалежної в усіх аспектах свого духовного та організаційного розвитку.

Історично склалося, що головною та найчисельнішою релігійною організацією України, з якою себе співвідносять три чверті її громадян, є Православна Церква, чия традиція протягом перших семи сторіч її існування була пов'язала з Материнською Константинопольською (Вселенською) Патріархією. Цей зв'язок був перерваний 1686 року, коли через інтриги та примус з боку царської влади Київську Митрополію було приєднано до Московського Патріархату. Це спричинило протягом 18-го та 19-го сторіч трагічні процеси русифікації та втрати Українським Православ'ям власного унікального обличчя та заборони будь-яких проявів, які не узгоджувалися з російською церковною традицією. Але одночасно це зумовило виникнення процесів та відповідних рухів усередині української спільноти, що мали на меті повне відокремлення Української Церкви від Російської та утворення самостійної автокефальної Церкви.

Ці процеси надзвичайно активізувалися на початку 20-го сторіччя після проголошення новітньої Української державності 1917–1920-го років. 1 січня 1919 року Директорія УНР своїм спеціальним законом проголосила автокефалію Української Церкви. В організаційному сенсі українське духовенство намагалося реалізувати цю ідею кілька разів протягом 20-го сторіччя. Вперше, –в 1921-му році, коли на Всеукраїнському соборі у Софії Київській було проголошено Українську Автокефальну Православну Церкву. Вдруге ієрархія незалежної УПЦ були інституйована (висвячена) 1942-го року завдяки сприянню єпископів братньої незалежної Польської Церкви. Третя спроба була ініційована 1989-го року, коли разом з процесами лібералізації суспільного життя та рухами щодо отримання повної політичної незалежності України почався процес масового відходу від Московського Патріархату парафій, який дістав продовження через три роки, коли на Об'єднавчому соборі 1992 року до незалежної Церкви долучилася частина духовенства Московського Патріархату в Україні на чолі з її тодішнім главою, митрополитом Філаретом (Денисенком).

Але, незважаючи на 29 років свого фактичного безперервного існування в Україні, лише 2018 року автокефальна, помісна Українська Православна Церква змогла дістати визнання з боку материнського Вселенського Константинопольського Патріархату, який дійшов до переконання, що є всі підстави уневажнити чинність згаданого акту 1686 року, згідно з яким духовна опіка над Київською Митрополією була передана Московській Церкві.

Згідно з більш як півторатисячолітньою практикою Православної Церкви, у процесі утворення та визнання кожної нової помісної Церкви надзвичайно важливою є співпраця між церковною та світською владою. Власне, у зв'язку з цим, відповідаючи на пряме прохання Патріарха Варфоломія, Президент України Петро Порошенко у квітні 2018 року звернувся до глави Материнської Церкви з проханням визнати автокефалію УПЦ. Підтримку цьому зверненню засвідчила також Верховна Рада Україна, прийнявши спеціальне звернення, а також близько 70 єпископів усіх трьох гілок розділеного до того часу Українського Православ'я: Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського Патріархату.

Зі свого боку остаточні рішення з проблематики визнання Української помісної Церкви, Вселенський Константинопольський Патріархат зробив під час засідань Синоду (зібрання 12-ти уповноважених єпископів) та Синаксису (зібрання усіх єпископів Церкви) у вересні та жовтні 2018 року. Зокрема, з усього духівництва Української Церкви, на яке було накладені Московським Патріархатом канонічні церковні санкції, були зняті будь-які покарання, а всі єпископи та священики були визнані у дійсному сані.

Логічним завершенням об'єднавчого процесу усередині Українського Православ'я стало проведення 15 грудня 2018 року у стінах собору Святої Софії Всеукраїнського собору, на якому 200 делегатів (у тому числі більше 60 єпископів, що репрезентували всі три гілки Православ'я) засвідчили домінуючому в українському суспільстві волю мати визнану єдину визнану автокефальну Церкву. На Соборі було прийнято статут утвореної Православної Церкви України (інша назва –Українська Православна Церква) та обрано її Предстоятеля - Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія (Думенка).

Відповідаючи та реалізуючи рішення Собору, 5–6 січня 2019 року у Стамбулі, в резиденції глави Вселенського Патріархату на Фанарі (район міста, де розміщується осідок патріарха і його кафедральний собор Святого Георгія), було підписано та вручено Томос про автокефалію (офіційний документ, який засвідчує волю Церкви-Матері надати такий документ і окреслює основні параметри цього рішення).

Для Вселенського Православ'я, в системі якого після визнання помісної Української Православної Церкви існує 15 автокефальних Церков, саме такий устрій, за якого у незалежних державах утворюються самостійні місцеві церкви, є традиційним та підтвердженим церковним правом, яке існує майже дві тисячі років. Оскільки за часом утворення Українська Церква є наймолодшою за часом визнання, то вона в офіційному переліку церков (диптиху) зайняла останнє, п'ятнадцяте місце.

Слідкуйте за змінами на цій сторінці!

• Наступна >