Вплив модернізації на культурне життя українців

Деталі

Опубліковано: Понеділок, 04 травня 2020, 12:31

Перегляди: 164

Дистанційне навчання. Історія України. 9-ті класи

Учитель: Гаврилюк Ю.П.

Вплив модернізації на культурне життя українців

І. Особливості розвитку української культури

Чинники, які сприяли піднесенню культури другої половини ХІХ ст.

1. Реформи 60–70-х років (скасування кріпосного права, реформи освіти, судова, міська, земська).

2. Модернізація економіки, бурхливий розвиток фабрично-заводського виробництва, розвиток ринкових відносин,

що вимагав вищого рівня освіти населення, висококваліфікованих фахівців різних галузей знань.

3. Поява різних організацій, які займалися культурно-освітньою діяльністю.

4. Завершення формування української нації.

5. Вплив національно-визвольного руху.

6. Зростання національної самосвідомості народу.

На перешкоді розвитку культури стояли:

• відсутність в українців власної національної держави;

• політика русифікації, полонізації, мадяризації, онімечування з боку Російської імперії та Австро-Угорської монархії;

• асиміляторська політика урядів двох імперій;

• численні заборони урядів двох імперій у вигляді указів, циркулярів, законів;

• переслідування з боку властей передових діячів української культури.

ІІ. Освіта

Початкова освіта

1864 р. Реформа освіти.

Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ:

• однокласних з трирічним терміном навчання;

• двокласних, у яких навчалися п’ять років;

• у 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували в шестирічні міські училища.

У цих школах навчали Закону Божого, читання, письма та чотирьох дій арифметики. Навчання велося російською мовою. Зростала кількість початкових шкіл.

Наприкінці XIX ст. їх було 17 тис., але вони охоплювали лише третину дітей.

70% дітей залишалися поза школою.

Чимало народних училищ відкривали земства. Популярність земських шкіл постійно зростала. З 1877 р. по 1898 р. у Лівобережній Україні і на півдні їх кількість зросла з 1112 до 3179. Земства збільшили асигнування на утримання та будівництво шкіл з 1871 р. по 1895 р. у 6 разів.

У цей період жив геніальний педагог Костянтин Ушинський (1824–1871), який став основоположником нової педагогіки. Написав свій твір “Рідне слово”, який перевидавали різними мовами 150 разів. Він засуджував русифікацію освіти в Україні.

На західноукраїнських землях

1869 р. Реформа освіти.

Було запроваджено обов’язкове навчання всіх дітей віком до 14 років.

Утім, більшість дітей не відвідувала школу через бідність, відсутність шкільних приміщень і вчителів.

На західноукраїнських землях неписьменних було70–75%, а в гірських районах – 90% населення.

Українську мову в початковій школі не було заборонено, але через відсутність українських учителів у багатьох школах Східної Галичини навчання велося польською мовою, у Північній Буковині – німецькою, в Закарпатті – угорською.

Справою поширення приватних українських шкіл займалося педагогічне товариство “Рідна школа”, засноване 1881 р. Велику роль відіграло товариство “Просвіта”, яке мало право друкувати підручники українською мовою.

Середня освіта

1871 р. Затверджено новий статут гімназій, за яким їх було перетворено на класичні гімназії з 8-річним терміном навчання.

Для жінок було створено окремі жіночі гімназії.

1859 р. Відкрито першу жіночу гімназію в Києві.

Як і перше, діяли середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони).

Потреби в кадрах висококваліфікованих робітників і службовців сприяли виникненню училищ професійної освіти:

ремісничих, технічних,

сільськогосподарських, нижчих промислових,

комерційних тощо.

Для підготовки офіцерських кадрів для армії було створено кадетські корпуси з семирічним терміном навчання. Навчання велося російською мовою та було платним.

1887 р. Циркуляр “Про кухарчиних дітей”, який забороняв вступ до гімназії дітям із малозабезпечених сімей.

Наприкінці XIX ст. в Україні було 129 гімназій, 19 реальних училищ, де навчалися представники заможних верств населення. 

На західноукраїнських землях 

1874 р. Дозволено навчання українською мовою у середніх навчальних закладах. 

Кінець XIX ст. У Галичині було 6 українських гімназій і 29 польських, 

у Північній Буковині – функціонували дві німецько-українські гімназії (українську мову вивчали як окремий предмет), 

у Закарпатті існували три гімназії, в яких українську мову не вивчали зовсім.

Недільні школи в Наддніпрянській Україні

У Наддніпрянській Україні виникли недільні школи для дорослих, де безплатно навчалися неписьменні селяни і робітники.

У їх створенні велику роль відігравали В. Антонович, П. Чубинський та інші.

1859 р. Відкрито першу недільну школу для дорослих у Києві. Згодом такі навчальні заклади виникли в Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах.

У1859–1862 pp. в Україні було створено 110 недільних шкіл. Викладання в них велося українською мовою.

1862 р. Царський уряд заборонив недільні школи.

Визначну роль у боротьбі за недільні школи відіграла X. Алчевська, яка після заборони недільних шкіл створила домашню школу, що нелегально діяла протягом восьми років.

70–80-ті роки XIX ст. Недільні школи відновили свою роботу і відігравали важливу роль у поширенні знань серед народу.

X. Алчевська домоглася відкриття Харківської жіночої недільної школи, яка проіснувала до 1917 р.

Відкриття вищих навчальних закладів

У другій половині XIX ст. продовжували діяти університети:

Харківський,

Київський,

Львівський.

Було відкрито нові університети:

• з ініціативи М. Пирогова в Одесі – Новоросійський (1865 р.);

• Чернівецький (1875 p.).

1894 р. При Львівському університеті було відкрито кафедру історії України, яку очолив М. Грушевський.

1900 р. Там само відкрили кафедру української літератури, яку очолив Кирило Студинський.

С. Смаль-Стоцький, професор Чернівецького університету, став засновником кафедри української мови в цьому університеті.

У Львівському університеті професорів-українців було всього вісім.

1884 р. Царський уряд затвердив новий реакційний університетський статут, за яким повністю ліквідувалася університетська автономія.

Розвивалася спеціальна вища освіта:

• політехнічні інститути було відкрито у Львові та Києві;

• ветеринарні інститути – у Харкові та Львові;

• технологічний інститут – у Харкові;

• вище гірниче училище – в Катеринославі;

• сільськогосподарський інститут – в Одесі;

• історико-філологічний інститут у Ніжині.

Тільки деяким людям із небагатих родин щастило здобувати вищу освіту.

В основному навчалися діти із заможних сімей.

ІІІ. Наука

Наукові товариства і вчені

Розвитку науки сприяли такі чинники:

1. Вплив загальноєвропейського прогресу на розвиток науки і техніки.

2. Бурхливий розвиток промисловості другої половини XIX ст., що потребував кваліфікованих фахівців, нових відкриттів, упровадження і використання нової техніки та нових технологій.

3. Не було ідеологічного забарвлення у дослідженнях учених, а тому влада їх не переслідувала.

4. Розвиток філософії позитивізму, пошуки пояснень фізичних та суспільних явищ.

Розвиток науки гальмувався такими факторами:

• недостатнє асигнування наукових досліджень;

• наукові розробки повільно впроваджували у розвиток господарства;

• імперські уряди підозріло ставилися до прогресивних учених;

• ідеологізація суспільних наук.

Видатні вчені:

Учені України зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки.

М. Д. Пильчиков довгий час працював у Харківському університеті. Зробив значний внесок у розвиток магнетизму електротехніки. Він першим в Україні та Росії взявся розвивати рентгенологію.

І. Пулюй (1845–1918) – видатний фізик, ректор Політехнічного університету у Празі, декан першого в Європі електротехнічного факультету. Він сконструював трубку “α-променів”, якою скористався вчений Рентген. 

М. Бекетов (1827–1911) – завідував кафедрою хімії Харківського університету, вперше у світі почав викладати курс фізичної хімії. 

І. Мечников (1845–1916) – талановитий біолог, був спершу доцентом, а потім професором Новоросійського університету, створив теорію утворення багатоклітинних організмів з одноклітинних, заклав підвалини вчення про фотосинтез і захисні властивості організму.

У 1886 p. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Через переслідування властей І. Мечников змушений був залишити Україну і переїхав до Парижа. Згодом його було удостоєно найвищої світової наукової нагороди – Нобелівської премії за розвиток імунології (вчення про імунітет).

І. Сеченов (1829 – 1905) став засновником російської фізіологічної школи.

М. Гамалія (1859 — 1949) зробив значний внесок у розвиток медицини. У боротьбі з такими хворобами, як чума, холера, тиф, упровадив у практику' охорони здоров’я щеплення.

М. Авенаріус (1835–1895) – основоположник наукової школи з молекулярної фізики.

З 1865 р. по 1890 р. очолював кафедру фізики Київського університету.

Видатні математики:

О. Ляпунов (1857 – 1918) – працював у Харківському університеті, розробив загальну теорію сталості та рівноваги руху механічних систем.

М. Ващенко-Захарченко (1825–1912) – впродовж 40 років читав курс математики в Київському університеті. Створив підручники, за якими навчалося багато поколінь.

В. Єрмаков (1845–1922) – працював у Київському університеті, створив школу талановитих математиків.

Розвивалося українське мовознавство, хоч українську мову переслідували в Україні після появи Валуєвського циркуляра (1863 р.) та Емського указу (1876 p.).

Видатні мовознавці 

П. Житецький (1836–1911) – працював у царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору. 

О. Потебня (1835–1891) – написав низку важливих праць із проблем мовознавства: “Из записок по русской грамматике”, “Заметки о малорусском наречии”, “Мысль и речь” тощо. Він започаткував психологічний напрям у вітчизняному мовознавстві.

Розвивалася історична наука 

М. Костомаров (1817–1885) – багато зробив для формування концепції української історії, глибоко досліджував історію України періоду Руїни та Гетьманщини. Опублікував праці “Гетьманство Виговського”, “Гетьманство Юрія Хмельницького”та інші. 

В. Антонович (1834–1908) – проводив копітку роботу з дослідження документів, на основі яких детально вивчив історію козацтва та гайдамацького руху. 

О. Лазаревський (1834–1902) – працював над дослідженням історії Лівобережної України. Вивчав розвиток феодально-кріпосницьких відносин, культури українського народу. Написав понад 400 історичних праць. 

Д. Яворницький (1855–1940) – фольклорист, археолог, учений, досліджував історію запорозьких козаків, написав тритомну працю “Історія запорозьких козаків” , у якій глибоко і всебічно виклав історію Запорозької Січі. Написав цикл робіт з історії запорозьких козаків: “Іван Дмитрович Сірко – кошовий отаман запорозьких козаків”, “Запорожжя у залишках старовини та народних переказах”та ін. 

80–90-ті роки XIX ст. – розпочалася активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків:

Д. Яворницького,

О. Єфименка,

Д. Багалія,

М. Грушевського.

Наукові товариства

Наукові дослідження проводили в основному в університетах.

При університетах виникали наукові товариства:

• при Київському університеті – фізико-математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, дослідників природи, історичне, Нестора-літописця та інші;

• при Новоросійському університеті – природодослідників, історико-філологічне та інші;

• плідно працювали наукові товариства при Харківському університеті, Ніжинському історико-філологічному інституті та інших вишах;

• у Західній Україні – літературне товариство ім. Т. Шевченка (1873 p.), пізніше перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892 p.).

Усі товариства видавали свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й громадськість.

1873 р. засновано Літературне товариство ім. Т. Шевченка за допомоги меценатів із Наддніпрянщини (реорганізовано в Наукове в 1892 p.).

Мета товариства – сприяти розвиткові української мови й літератури.

У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Чаковський та інші.

М. Грушевський – голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка з 1897 р. по 1913 р.

Значення Наукового товариства ім. Т. Шевченка

1. Наприкінці XIX ст. Наукове товариство ім. Т. Шевченка було вже не місцевою організацією, а загальноукраїнським науковим центром.

2. Товариство видавало праці українських учених, письменників; громадських діячів як Східної, так і Західної України.

3. Охоплювало всі галузі науки і відігравало наприкінці XIX ст. роль Української академії наук.

4. Згуртувало навколо себе інтелектуальні сили українського народу, сприяло розвиткові української культури.

5. За період своєї діяльності (1873–1939 pp.) видало понад 100 наукових і літературних праць.

М. Грушевський – видатний представник української історичної науки (1866–1934)

Михайло Сергійович Грушевський – видатний український історик, археолог, літературознавець, публіцист, організатор української історичної науки. Він був і залишається однією з найяскравіших постатей серед видатних діячів науки і культури України кінця XIX – першої третини XX ст.

За своє життя він написав близько двох тисяч наукових і науково-публіцистичних праць, використавши велику кількість документальних джерел. Він довів, що український народ має свою багатовікову історію і культуру, свою мову, побут, спосіб життя тощо.

За університетських років у Києві (1886–1890 pp.) під впливом відомого історика В. Антоновича почав захоплюватися наукою. За роки навчання в університеті видав дві монографії, понад 20 статей і рецензій, підготував до друку два томи історичних документів.

У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича йому було запропоновано очолити кафедру історії України у Львівському університеті, в якому він працював до 1913 р.

Роки професорства у відомому в Європі університеті стали для М. Грушевського школою змужніння. Він почав глибоке і систематичне дослідження історії свого народу.

Наукові та громадсько-політичні погляди М. Грушевського найповніше відображені у багатотомній “Історії України–Руси”, яка була першою фундаментальною працею з викладу історії українського народу від найдавніших часів і до середини XVII ст. Перший том цієї праці вийшов у 1898 p., невдовзі з’явився другий том, а у 1900 р. – третій. Усього підготував десять томів. Він наголошував, що український народ відрізняється своєю історією, окремою мовою, має окремі антропологічні, психофізичні й культурні відмінності.

Активно включившись в політичне життя, він разом з І. Франком став ідейним лідером національного руху.

М. Грушевський активно співпрацював у Науковому товаристві імені Т. Шевченка, залучав до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. З 1897 p. М. Грушевський очолював це товариство. Дослідження М. Грушевського дістали міжнародне визнання. Він був запрошений до Парижа, де прочитав курс лекцій з історії України. Для розширення наукових контактів учений відвідував Лондон, Лейпциг, Берлін, де знайшов однодумців серед відомих учених-істориків. М. Грушевський, І. Франко за допомоги талановитих молодих дослідників видали низку літературних та публіцистичних часописів, на сторінках яких друкували свої твори Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська та інші. Плідною була праця М. Грушевського і на початку XX ст. М. Грушевський – великий син українського народу і борець за соборну незалежну Україну.

Висновки

1. У сфері науки відбулися позитивні зрушення з концентрації інтелектуального потенціалу в наукових центрах та товариствах.

2. Координація дослідження, обмін інформацією, що дало можливість ученим, які працювали в Україні у багатьох галузях науки, досягти світового рівня.

Домашнє завдання: Опрацювати § 45

Слідкуйте за змінами на цій сторінці!