Південна Україна. Ліквідація Запорозької Січі

Деталі

Опубліковано: Неділя, 03 травня 2020, 21:18

Перегляди: 175

Дистанційне навчання. Історія України. 8-Б,В класи

Учитель: Гаврилюк Ю.П.

Південна Україна. Ліквідація Запорозької Січі

І. Адміністративно-територіальний поділ та освоєння запорозьких земель Нової (Підпільненської) Січі

Після розгрому Запорозької Січі російськими військами у 1709 р. Чортомлицька Січ перестала існувати.

Запорожцям заборонили відроджувати Січ у межах російських володінь.

Частина запорожців, що встигла врятуватися з облоги, заснувала нову Січ в урочищі Олешки (нинішня Херсонщина) в нижній частині Дніпра на турецькій території.

Кримський хан надав козакам певні права в землекористуванні, промислах, торгівлі, внутрішньому устрої, але ці права постійно порушувалися. Козаки повинні були сплачувати данину до ханської скарбниці, часто їх залучали до виконання різних робіт, змушували воювати на своєму боці. Запорожцям забороняли будувати фортеці, мати артилерію.

Козаки весь час мріяли повернутися у свої рідні місця.

У 1734 р. вони одержали від російською уряду дозвіл повернутися й поселилися над річкою Підпільною (біля Нікополя), де заснували Нову Січ. Цьому сприяли:

• успіхи гетьмана Данила Апостола у внутрішній політиці, його активність у питанні повернення козаків в Україну;
• Росія готувалася до війни з Кримом і тому згодилася на повернення козаків, щоб використати їх у війнах з Кримським ханством і Туреччиною.

За угодою з російським урядом, укладеною вже після смерті; Данила Апостола влітку 1734 p., запорожці отримали від Росії повну амністію, всі свої землі, вільності і права.

У Новій Січі постійно мешкало 15–20 тис. козаків.

Ця Січ була залежною від Росії і не могла вести ніяких самостійних походів.

У військовому плані вони підпорядковувалися російському воєначальникові в Україні й отримували на все військо щорічно 20 тис. крб., а також додаткові кошти на спорудження січових укріплень. Запорожці брали участь у війнах з Туреччиною.

Адміністративно-територіальний поділ запорозьких земель

Запорозька Січ мала 38 куренів.

Уся територія Запорожжя переділялася на адміністративно-територіальні округи – паланки (їх було 8):

на правому березі Дніпра – Кодацька, Бугогардівська, Інгульська;

на лівому – Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська;

у пониззі Дніпра – Прогноїнська.

Виникнення паланок було зумовлене збільшенням чисельності населення на Запорожжі та ускладненням у зв'язку з цим функцій управління й суду.

Центр паланки – слобода, де перебували паланкова старшина і військова залога.

Очолював паланку полковник. На час зруйнування Запорозької Січі вона мала:

500 майстерень, торгових будинків, 45 сіл – володінь запорожців, 1600 хуторів-зимівників, які були основною формою ведення господарства на Січі: тут обробляли сади та городи, розводили бджіл, тримали худобу.

У зимівниках господарювали одружені козаки.

З 1755 р. по 1775 р. кошовим отаманом був Петро Калнишевський. Запорожжя в цей час славилося своїм добробутом. Саме тоді народ склав таке прислів’я:

"Як був кошовим лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш".

1. Політика царизму, спрямована на зміцнення абсолютизму (Запорозька Січ з її вільностями була йому перешкодою).

2. Царизм намагався ліквідувати особливості самоврядування запорожців, бо воно суперечило централізаторській політиці Росії.

3. Намагання царизму остаточно придушити антифеодальну боротьбу народних мас (селяни – втікачі від кріпосного гніту мали підтримку запорожців, селилися на землях Запорозької Січі).

4. Відпала необхідність у допомозі запорожців після закінчення російсько-турецької війни 1768–1774 pp.

5. Турки й татари вже не становили загрози з півдня.

6. Зазіхання російських вельмож на багатющі чорноземи Запорожжя та його природні багатства.

Катерину II постійно непокоїло існування Запорозької Січі, в якій налічувалося майже 20 тис. козаків.

23 квітня 1775 р. на нараді у цариці з планом знищення Січі j виступив новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін.

Проти Запорозької Січі було використано війська, що верталися з російсько-турецької війни на чолі з генерал-поручиком П. Текелі (100 тис. вояків).

Січ була зайнята цими військами раптово і зненацька.

Значна частина козаків іще перебувала на турецькому фронті, а на Січі в той час був лише тритисячний гарнізон з 20 невеликими гарматами.

Війська П. Текелі блокували січову гавань на р. Підпільній і захопили судна, що стояли там. П. Текелі послав своїх, представників до кошового отамана з вимогою прибути до нього.

Старшинська рада за участі духовенства через "небажання проливати християнську кров" вирішила здати Січ без опору.

Війська зруйнували курені, пушкарню, майстерні, вивезли боєприпаси, артилерію, прапори, клейноди, цінності та архів військової канцелярії.

3 серпня 1775 р. вийшов указ цариці, в якому зазначалося, що Запорозьку Січ зруйновано. Наголошувалося, що повинна зникнути сама назва запорозьких козаків. Вищу січову старшину було репресовано.

Січень 1776 р. У Бєльській фортеці відбувся суд над старшинами

Степаном Лелекою,

Іваном Куликом,

Агипом Паролихом,

курінним отаманом Головком,

полковником Іваном Гараджею та іншими козаками.

Останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського заслати до Соловецького, військового писаря Івана Глобу – до Туруханського, військового суддю А. Головатого – до Тобольського монастиря.

Звідти вони вже не повернулися.

Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близької половини всіх запорозьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам .

Уся територія "вільностей" увійшла до Азовської та Новоросійської губерній. Запорозька Січ припинила існування.

Катерина II намагалася стерти запорожців навіть із народної пам'яті, заборонила вживання слів "запорозький козак’’, "запорожець", "вільності”, вважаючи вживання цих слів своєю особистою образою.

Останні сторінки Запорозької Січі – це й початок трагедії духовного центру козацтва – Межигірського монастиря біля Вишгорода, якого за наказом Катерини II було закрито, а в 30-х роках XX ст. зруйновано.

Висновки

1. Зі зруйнуванням Запорозької Січі не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів.

2. Запорожжя було і тією силою, що стримувала процес закріпачення селян в усій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення та переслідування і кожен на Січі знаходив захист і волю.

3. Зі зруйнуванням Запорозької Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності.

4. Січ назавжди залишилася в пам'яті народній як символ незалежності і волі.

5. Своє ставлення до Запорозької Січі народ виявив у піснях, легендах, переказах, думах, прислів’ях і приказках, у яких оспівується самовіддана боротьба й героїзм козаків за свою волю, незалежність віру.  

ІІІ. П. Калнишевський

Серед героїв України, що віддали своє життя за її майбутнє, ім'я П. Калнишевського – одне з героїчних і трагічних.

Народився він 1691 р. на Сумщині.

Дістав добру освіту, вільно володів іноземними мовами.

Свою долю пов'язав з козацтвом. Пройшов шлях від, простого козацького джури до військового осавула, який відповідав за стан і організацію війська, потім – військового судді. Набув великого військового та політичного досвіду. З 1762 р. якийсь час був кошовим, а з 1765 р. по 1775 р. незмінним кошовим аж до ліквідації Запорозької Січі, чого в історії доти "із віку віків не бувало".

Кошовий мав заслужену репутацію будівничого.

Своїм коштом збудував п'ять церков (у Лохвиці, Ромнах, у Межигірському монастирі та ін.). Чимало власних грошей пожертвував іншим монастирям і церквам.

Дбав про освіту. За П. Калнишевського в Запорозькій Січі існували три спеціальних та 16 загальноосвітніх шкіл. Школи були при церквах у центрах паланок, у слободах, селах. У школі при Святопокровській січовій церкві діти від 12 до 17 років навчалися письма, "цифри", закону божого, української та старослов’янської мов, інших наук. Юнаки – джури, яких козаки брали в походи, проходили в цій школі курс фізичного і військового навчання.

Навчання у школах проводилося українською мовою.

У 1769 р. кошовий разом із козаками у складі російської армії брав активну участь у бойових діях проти турків і татар. Він відзначився в численних битвах і особистою хоробрістю та мудрим керівництвом.

Очолюване ним козацтво показало високе володіння воєнним мистецтвом.

П. Калнишевський за хоробрість був нагороджений золотою медаллю з портретом імператриці, всипаною діамантами.

Катерина II чекала слушного моменту, щоб зруйнувати Запорозьку Січ. Татари вже не загрожували Росії і Січ було підступно знищено.

25 червня 1776 р. кошового отамана П. Калнишевського під посиленою охороною відправили до Москви, а звідти – до Архангельська, до якого прибули 11 липня 1776 р. З Архангельська привезли на Соловки на довічне ув'язнення. Його помістили в один із найстрашніших казематів – Головленковську в'язницю. П. Калнишевський перебував у камері безвихідно, фактично був заживо похований. Стіни в камері були сирі, запліснявілі, повітря затхле. У цьому кам’яному мішку він просидів 16 років. Його виводили з камери лише тричі на рік: на Великдень, Спас і Різдво. Охороняли кошового троє солдатів. Після 16 років такого ув'язнення в камері-одиночці його перевели в дещо кращу камеру, в якій він просидів ще 9 років.

Вічна темрява казематів зробила свою справу: кошовий осліп. Після смерті Катерини II Олександр І указом від 2 квітня 1801 р. звільнив П. Калнишевського.

Проте той відмовився покинути монастир, у якому помер 31 жовтня 1803 р. на сто дванадцятому році життя.

Його могила на головному дворі (Половецького монастиря перед Преображенським собором. І нині на ній лежить надгробна плита із сірого граніту.

У народі довго ходили легенди про кошового отамана.

Одні подейкували, що царським властям не вдалося заарештувати П. Калнишевського, що він утік разом з іншими козаками на Дунай, там одружився і в нього народився син, який, коли підросте, змужніє, набереться сил, з'явиться на руїнах Січі, щоб відродити її, відновити міць і могутність та продовжити справу батька.

Інші запевняли, що П. Калнишевського таємно поселили на Дону. Тому і з’явилася народна пісня:

"Ой полети, та й полети, чорная галко,

Ти на Дін рибу їсти,

Ой, принеси, та й принеси, чорна галко,

Од кошового вісті!”

Петро Калнишевський – нескорена совість нашого народу. Він став жертвою колоніальної політики царизму, політики соціального і національного гноблення України. Запорозька Січ стояла на перепоні цій політиці, вела боротьбу за свої права, вільності і привілеї, за свою віру і землю. Саме тому її було знищено, а кошову старшину на чолі з П. Калнишевським замуровано в монастирських в'язницях на Соловках.

IV. Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі

Різною була подальша доля запорозьких козаків. Значну частину їх було причислено до розряду державних військових поселенців. Козацька біднота та селяни-втікачі потрапили в залежність від нових землевласників, які отримали маєтки за Рахунок колишніх вільних запорозьких степів. Доля решти козаків була іншою.

Задунайська Січ (1775–1828 pp.)

Після ліквідації Запорозької Січі близько 5 тис. запорожців втекли в межі турецьких володінь та оселилися за Дунаєм.

Устрій Задунайської Січі був такий самий, як і в Україні. Вона Так само мала укріплення, церкву, 38 куренів.

На козацькій раді козаки обирали кошового отамана та старшину. Їхніми заняттями були сільське господарство, рибальство, промисли; вони також розводили овець (коней і велику рогату худобу не розводили), освоїли виноградарство.

Тут не було кріпацтва і сюди тікали селяни-кріпаки з України. Козаків турки намагалися використати в боротьбі проти сербів, румунів, греків, болгар.

Під час російсько-турецької війни 1828–1829 pp. козаки Задунайської Січі з кошовим отаманом Й. Гладким перейшли на бік російської армії, допомогли їм переправитися на правий берег Дунаю і взяли участь у боротьбі проти Туреччини. За це турки жорстоко розправилися з тими козаками та їхніми сім'ями, які залишилися за Дунаєм.

Після російсько-турецької війни 1828-1829 pp. царський уряд поселив колишніх задунайських козаків на Азовському узбережжі між Маріуполем і Ногайськом, сформувавши із них Азовське козацьке військо.

Це військо було ліквідовано 1685 p., а козаків переведено до козацького стану.

Бузьке козацьке військо (1785–1817 рр.)

У 1785 р. за дорученням уряду між Бугом і Дністром було створено Бузьке козацьке військо. Воно виникло на базі козацького полку, сформованого генералом О. Прозоровским 1769 р. Полк брав участь у війні 1768–1774pp.

Бузькі козаки охороняли південні рубежі Росії, брали участь у російсько-турецькій війні 1787–1791 pp. (у битвах під Очаковом, Бендерами, Акерманом, Ізмаїлом).

На 1811 р. у російському війську налічувалося 9448 козаків.

Бузькі козаки воювали проти Франції у 1812 –1814 pp.

Остаточно Бузьке козацьке військо було ліквідовано 1817 p., козаки отримали статус військових поселенців.

Чорноморське козацьке військо (1788–1860 pp.)

У 1787 р. за дорученням уряду Антін Головатий і Сидір Білий організували з колишніх запорожців Військо вірних козаків, яке згідно з царським указом 1788 р. дістало назву Чорноморське козацьке військо.

Катерина II дозволила сформувати козацькі частини з колишніх запорожців, бо ситуація в Причорномор’ї була напруженою: турецький султан не хотів миритися з втратою Причорномор'я і Криму, а тому Росії слід було захищати південні рубежі.

Запорозьке козацьке військо зберігало старий запорозький устрій, заняття, звичаї та традиції.

Першим кошовим отаманом було призначено Сидора Білого.

Антін Головатий став військовим суддею.

Чорноморці разом з російським військом взяли участь у російсько-турецькій війні 1787 – 1791 pp.

1792 р.Чорноморське козацьке військо переселили на Кубань, де козаки заснували 40 курінних селищ (38 із них було названо так само, як курені Запорозької Січі).

На Кубані проживало 25 тис. цього війська.

У наступні роки Чорноморське козацьке військо поповнювалося переселенцями з українських губерній, а також селянами-втікачами з України і Росії. Військово-адміністративним центром стало місто Катеринодар (тепер Краснодар).

1860 р.До Чорноморського козацького війська приєднали Кавказьке військо і перейменували його на Кубанське козаче військо.

V. Підсумки

Козацтво – славна сторінка нашої історії.

Народ, не маючи державності, створив регулярні збройні сили, які боронили його від численних ворогів. Козаки були в обороні віри й землі українського народу. У народних піснях і легендах поетично називалися:

батьком – Великий Луг,

матір’ю – Запорозька Січ,

дружиною – шабля,

вірним товаришем – кінь.

Гіркою і сумною виявилася доля Запорозької Січі та багатьох козаків, які захищали рідну землю і козацькі вільності. Козаки першими прокладали шлях до Сибіру, на Соловки:

• уже 1663 р. до Сибіру було заслано полковників Чернігівського, Ніжинського, Переяславського полків;
• у 1672 р. – славного кошового отамана Івана Сірка і гетьмана Дем’яна Многогрішного з братами і дружиною;
• у 1687 р. – гетьмана Івана Самойловича з меншим сином;
• на поч. XVIII ст. – родича Івана Мазепи Андрія Войнаровського та полковника Семена Палія;
• у мурах Петропавловської фортеці загинув Павло Полуботок;
• упродовж 25 років в'язнем Соловецького монастиря був останній кошовий Петро Калнишевський.

За наказом Петра І було понищено всі козацькі могили.

Знищення Запорозької Січі означало закінчення цілої епохи в історії нашої України, остаточне поневолення її й тяжку долю для народу. Та не зникла в народі пам'ять про борців за українську державність, національну єдність та духовність.

Цей подвиг не зник безслідно і до наших сучасників дійшла пам’ять про них.

Крізь довгі століття дійшли до нас відомості про ті тяжкі часи, про наших славних рицарів, охоронців рідної землі, православної віри, української культури.

Демократичні традиції козацтва, висока культура козацької доби стали передумовою до національного відродження українського народу.

VI. Входження Північного Причорномор’я та Криму до складу Російської імперії

Російсько-турецькі війни другої половини XVIII ст.

Друга половина XVIII ст. характеризувалася зростанням могутності Російської імперії, агресивності її зовнішньої політики.

Причини російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст.

1. Росія прагнула зміцнити свої позиції у басейні Чорного моря, домогтися виходу до Чорного моря, щоб:

• убезпечити свої південні кордони, припинити постійні напади татар, які розоряли південні українські землі;
• домагатися територіальних надбань;
• задовольнити потреби дворянства в нових родючих землях;
• через Чорне море вторувати шлях на європейські ринки, що сприяло б розвиткові економіки, торгівлі та могло дати величезні прибутки Російській імперії;
• боротися за вихід до Середземного моря, поширення царським урядом свого впливу на Балкани, країни Близького та Середнього Сходу, що сприяло б зростанню міжнародного авторитету Росії та впливу на європейські справи.

2. Туреччина намагалася не допустити посилення Росії, відсунути її кордони від Чорного та Азовського морів, зміцнити свій вплив у Причорномор'ї.

Російсько-турецька війна 1768–1774 pp. та участь у ній українських козаків

1768 р. Туреччина під тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, оголосила Росії війну.

Воєнні дії велися на Дунаї, в Криму і Закавказзі.

1769 р. Російські війська перемогли у битвах при Хотині і Яссах.

1770 р. Російський полководець П. Рум’янцев розгромив турків під Ларгою і Кагулом.

Російський флот знищив турецький у Чесменській бухті на Егейському морі.

1774 р. Російські війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію біля села Козлуджі.

Україна стала важливим тереном для ведення воєнних дій

На території України зосереджувались і розгортались російські війська, бо вона безпосередньо прилягла до театру воєнних дій. Тут:

• розміщувалися тилові служби діючої армії;
• створювалися запаси зброї, боєприпасів, продовольства, фуражу;
• велись оборонні роботи;
• готувалися транспортні засоби;
• десятки тисяч українців залучалися до будівництва фортець, мостів, переправ тощо.

У воєнних діях активну участь брало козацтво України

Козаки:

• у 1769 р. завдали поразки татарському загонові біля р. Вовчої;
• взяли участь у битвах під Кінбурном, Очаковом, Хаджибеєм;
• ходили під Тулугу, Ізмаїл;
• штурмували Перекоп;
• захопили Кафу;
• у гирлі Дунаю розгромили турецьку флотилію і знищили 11 кораблів;
• у кампанії 1772–1773 pp. брали участь у штурмі турецької фортеці Сілістрії;
• у 1774 р. обороняли окремий район лівого берега Дунаю. Усього в російсько-турецькій війні 1768–1774 pp. брало участь від 5 до 10 тис. козаків.

1774 р. Закінчення російсько-турецької війни підписанням Кючук-Кайнарджийської мирної угоди.

1. Росія отримала:

• Керч, Єнікале, а також Азов із прилеглими землями;
• землі між Південним Бугом і Дніпром;
• фортецю Кінбурн на березі Дніпровського лиману;
• право вільного торговельного судноплавства Чорним морем.

2. Росія зобов'язувалася вивести свої війська з Криму, Кавказу, Дунайських князівств.

3. Кримське ханство проголошувалося незалежним.

4. Крим оголошувався незалежним від Османської імперії.

5. Туреччина зобов'язувалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані.

6. Туреччина повинна була сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. крб.

Російсько-турецька війна 1787–1791 рр.

1783 р. До складу Росії було приєднано Крим.

Це суперечило умовам Кючук-Кайнарджийського миру.

Туреччина почала готуватися до нової війни.

1787 р. Туреччина оголосила війну Росії.

1788 р. Російські війська здобули Очаків.

1789 р. Російські війська під командуванням О. Суворова розбили турків на р. Римник.

1790 р. Російські війська взяли штурмом фортецю Ізмаїл, при цьому загинуло понад 30 тис. мирного населення та захисників фортеці.

У перемогу російської армії свій внесок зробили й українські козаки

• У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, створене у 1785 р. з колишніх запорожців після розгрому Запорозької Січі, яке за бойові заслуги стало називатися Військом вірних козаків (перегодом – Чорноморським козацьким військом).
• Козацькі загони брали участь в Очаківській битві (1788 p.), здобули острів Березань, Хаджибей, Акерман, брали участь у штурмі Ізмаїла.
• Козацьке військо, яке брало участь у війні, налічувало 12 тис. вояків.

1791 р. Між Туреччиною і Росією підписано Ясський мирний договір, за яким:

• до Росії відійшла територія між Південним Бугом, Дністром, разом з Очаковом;
• Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії;
• Туреччина визнала кордон Росії вздовж р. Кубань у Передкавказзі.

VII. Наслідки російсько-турецьких воєн

• Ліквідовано загрозу постійних татарських нападів.
• Росія здобула можливість контролювати басейн Чорного моря та мати вихід до Середземного моря.
• Поразка Туреччини в російсько-турецьких війнах і занепад її полегшили становище слов’янських народів на Балканах, які все ще залишалися під владою Туреччини.
• Усе це сприяло розвиткові торгівлі з країнами Малої Азії та Близького Сходу.

Висновок

Унаслідок російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. Північне Причорномор’я увійшло до складу Російської імперії.

VIII. Заселення Південної України

Колонізація Причорноморських земель і Криму:

• На берегах Чорного й Азовського морів виросли великі портові промислові центри:

Херсон (1778 р.) – перший порт на Чорному морі. У 1789 р. тут було створено ливарний завод, який відливав гармати для морського флоту;

Маріуполь (1784 p.); Миколаїв (1789 p.), де почали будувати кораблі Чорноморського флоту (військові й торгові);

Одеса (1794 р.) – на місці колишньої фортеці Хаджибей, стала центром усієї південноросійської торгівлі тощо.

• 2 лютого 1784 р. на землях колишнього Кримського ханства було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі.
• Спеціальним маніфестом (1762 р.) Катерина II закликала селитися у степові райони колоністів з-за кордону. У Південній Україні з’явилися поселення сербів, болгар, німців, греків, вірмен, євреїв. Переселенці з Сербії заснували тут дві колонії – Нову Сербію з центром у Єлизаветграді (тепер Кіровоград) та і Слов’яносербію з центром у Бахматі (тепер м. Бахмут у Донбасі).
• Відбувся процес освоєння нових земель для ведення сільського господарства: дворяни отримували 1,5 тис. десятин землі за умовами заселення кожного наділу 25 селянськими господарствами.

Щоб стимулювати переселення селян, панщина становила лише два дні замість 4 – 5 днів на тиждень.

Таким чином, поміщики отримали тут 8 млн. десятин землі і почали інтенсивно заселяти та обробляти широкі степові простори півдня України.

• Великий був потік переселенців-селян – в основному з Правобережжя, а також з Лівобережжя і російських губерній.
• На півдні України після ліквідації постійної загрози нападів татар вирощували кращі сорти збіжжя, кукурудзу, цукрові буряки, тютюн тощо.
• Південні райони України стали житницею Європи.
• Економічне піднесення і розвиток торговельних зв'язків на півдні країни сприяли поширенню судноплавства на Дніпрі.
• Розвивалася промисловість, насамперед шкіряна, текстильна, суконна, винокуріння та пивоваріння.
• Освоювалися поклади кам'яного вугілля і залізної руди в районі Кривого Рогу, що сприяло зародженню металургійної, металообробної та кам'яновугільної галузей.

Новий край назвали Новоросією.

У 1796 р. його населення перевищило 500 тис. осіб.

Південна Україна разом із Кримом утворили Новоросійську губернію, яку в 1802 р. було поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Після приєднання Бессарабії (1812 р.) було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство, що охопило Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії та Бессарабську область.

IX. Кримське ханство у XVIII ст.

Кримське ханство з XV по XVIII ст. було у васальній залежності від Туреччини.

Починаючи з XV ст., Кримське ханство постійно здійснювало наскоки на українські землі, спустошуючи їх.

За умовами Кючук-Кайнарджийського миру (1774 р.) Туреччина і Росія визнавали державну незалежність Кримського ханства. Відрив Кримського ханства від Туреччини не влаштовував впливову кримську знать. У 1775 р. вона звела на ханський престол Давлет-Гірея (1775–1777 pp.), котрий у своїй політиці дотримувався протурецької орієнтації. Він повів боротьбу за повернення до складу ханства втрачених раніше фортець.

Цим була незадоволена Росія і у 1776 р. на Кримський півострів було направлено війська, які оволоділи Перекопом, а в лютому 1777 р. увійшли до Криму й фактично усунули Давлет-Гірея від влади. Ханом став прибічник Росії Шагін-Гірей, чим була незадоволена кримська знать. Новий хан у боротьбі проти своїх противників спирався на російські військові сили.

За таких обставин почалася етнічна чистка Криму. У 1778 р. російський уряд переселив на пустинне Північне Приазов'я 32 тис. "кримських греків, вірмен та інших найкращих ремісників і торговців, які значно дестабілізували внутрішню ситуацію в Криму.

У 1783 р. у Криму налічувалося 500 тис. татар, а близько 300 тис. татар змушені були емігрувати з Криму до Туреччини – через політику царського уряду, який висилав татар з рідних місць.

X. Приєднання Криму до Росії

Після виведення російських військ із Криму татарська знать організувала змову і скинула з престолу Шагін-Гірея. У відповідь на це у 1783 р. російські війська окупували Крим і цариця Катерина II оголосила указ про приєднання його до Росії. Указ суперечив умовам Кючук-Кайнарджийського миру.

Татарська адміністрація в Криму змінилась російською.

Зразу ж 380 тис. кращої землі було роздано російським дворянам.

Після включення Криму до складу Росії було засновано м. Севастополь (1783 p.), який згодом перетворився на базу Чорноморського флоту. Через рік виникло місто Сімферополь.

Значення приєднання Криму

1. Ліквідовувався багатовіковий плацдарм для нападів турецько-татарських військ на Україну.

2. У самому Криму не стало рабовласництва і работоргівлі.

3. Ліквідовано небезпеку татарських наскоків на Україну.

4. Почалося освоєння земель півдня України.

Домашнє завдання: Опрацювати § 31

Слідкуйте за змінами на цій сторінці!

• < Попередня
• Наступна >